Інтерв'ю з гідесою Світланою Бучко

Світлана — одна з найкращих гідес Києва, справжній професіонал своєї справи та авторка багатьох тематичних екскурсій. Вона працює гідесою з 22 років та знає про Київ все. «Капітан Київ» розпитав Світлану про її початок в професії, процес створення екскурсій, складнощі в роботі, екскурсії під час війни та Київ.

Що стало поштовхом для вибору професії гідеси?
Складно сказати. Мабуть, ще коли мені було 10 років. Тоді мені подарували книжку Олени Озерецької «Звенит слава в Киеве». І мені було так цікаво, я захотіла дізнатися ще більше про Київ. Тоді ще в школі почався урок історії. І я почала мріяти про цю професію. Але батьки сказали, що я повинна стати програмістом. І спочатку я здобула одну освіту, а через пару років я отримала вже іншу. І, все ж таки, здійснила свою мрію.

Де ви навчались? Хто були ваші вчителі?
Зараз у місці, де я навчалась, знаходиться Інститут туризму. А колись воно називалось «Курси підвищення кваліфікації для працівників туристичної галузі». Мені дуже пощастило з вчителями. Бо я вчилася, а потім працювала позаштатним екскурсоводом в бюро подорожей у такого гіганта, як Леонора Рахліна. Також в Анатолія Трохимовича Халепо. А Рахліна навіть взяла мене до своєї літературної секції. Тому так, мені було з кого брати приклад.

Що було найскладнішим на початку вашої кар'єри, як гідеси?
Перша екскурсія. Тоді не було телефонів, якихось гаджетів. Були перфокарти. Що ми робили? Брали перфокарту, за дірку чіпляли на гачок, писали собі шпори. Пам'ятаю, перша екскурсія — мене просто немає. Таке хвилювання! Зайшла у Володимирський собор, поставила свічку, таємно, тоді ж радянські часи були. А під час екскурсії, зір тоді ще був добрий, піддивлялась щось на перфокартах. Але потім стало зрозуміло, що не потрібно, що знаю. Нас навчили спілкуватися з людьми. Якщо є контакт з групою, все інше вже другопланове.

Дуже була складною друга екскурсія. Мені десь 23 роки, і мене «кинули» на групу з Москви. А вони ж такі гонористі. Їдемо ми, я щось розповідаю, вони там щось слухають, щось не слухають. Приїжджаємо до арки. Ну я, як потрібно, розповідаю по протоколу. Підходить одна до мене: «Девушка нам вот этого всего не надо. Нам надо показать дом, который один араб построил для своей любовницы». Усе, у мене шок! Який араб? Для якої коханки? Питаю, а що ж то за будинок? Вона мені: «Вы что, не знаете? Там еще такие носороги всякие есть». Я починаю розуміти, що це будинок з химерами Городецького. Починаю розповідати, що то не араб, а архітектор Городецький. Вона на мене дивиться й каже: «Девушка, вы не в курсе. Этот дом построил араб для своей любовницы». Усе, крапка. І з того часу я на все життя зрозуміла, як з такими працювати.

Розкажіть про свій творчий метод, як ви створюєте екскурсії, як обираєте тему? З чого починаєте? Як знаходите локації та історії?
Не знаю (сміється). От деякі екскурсії дуже швидко народжуються. Наприклад, якось їду в машині. Стоп. Ось будинок. Я хочу з цього щось зробити. І починається. А коли починаєш розробляти екскурсію, як якийсь шлюз відкривається й іде матеріал. Потім вибираєш родзинки якісь. А іноді буває, що екскурсію потрібно зробити. Але так тяжко. І починаю якось копати матеріал. А вже у процесі приходить розуміння розумію, як її потрібно робити. Але не можу сказати, що саме з'являється першим. Що спаде на думку, то і є. Але це неправильно. Я учнів своїх так не вчу. (сміється)

Що вам найбільше подобається в професії гідеси?
Творчість. Спілкування з людьми. Іноді буває, що немає сил. Погано себе почуваю. Іноді розумію, що ненавиджу слово «екскурсія». Потім якось добираюсь до місця зустрічі груп. Приходять люди. Починаю працювати з людьми і розумію, що життя вже не таке гидке, що все нормально. І ось це дуже стимулює.

Розкажіть про найнезвичніших гостей ваших екскурсій.
Було багато історій. Наприклад, ще тоді, коли в бюро працювала, мені дали «Театральний Київ», автобусна екскурсія, група з Ульяновська, глухонімі. Звісно, що з перекладачем. Але вони були всі нетверезі, дуже нетверезі. Навіщо їм був «Театральний Київ», скільки пройшло років, я досі не можу зрозуміти. Я їм щось розказую, перекладач перекладає. Хтось з них спить, хтось дивиться на перекладача, хтось грає в карти. А якраз це були дев'яності роки, коли в нас купони були. І на Печерську працювала тільки одна кулінарія, де все продавали без купонів. У нас там була зупинка біля готелю «Київ», я дала групі 5 хвилин вільного часу. Я не знаю, що це було. Їх тридцять людей. Усі пішли до цієї кулінарії, а рівно за 5 хвилин вони всі прийшли з ковбасою. Усі були спокійні та задоволені. Але як за 5 хвилин вони встигли її придбати, досі не знаю. Це для мене була якась містика.

Це була найскладніша екскурсія? Чи були ще складніші?
Ні. Найскладніша була, коли ще була молода. Була група, як приїхала теж, коли ці купони були. З Горького. За ковбасою чи за чимось. Було дуже багато гідів, з бюро, були досвідчені гіди і я молода. Кожному з нас дали по автобусу з цими людьми. Літак їх запізнився. Ми чекали біля філармонії. І ось вони приїжджають і вже ненавидять. Мене, Київ, всіх. І я питаю, що ми будемо робити? Кажу, якщо ви всі не хочете екскурсію, то я можу вас відвезти на Житній ринок, там без купонів. А дві жіночки сидять і кажуть: «А ми хочемо екскурсію». Усе, я не маю права не проводити.

Починаю розповідати екскурсію. Жіночки слухають, але інші що у цей час тільки не робили: волали, ображали тих жінок. Жах взагалі був. Потім дивлюсь — притихли, сидять, вже слухають. Потім я привезла їх всіх на Житній ринок. І тут деякі хлопці до мене підходять і кажуть: «Дайте купончик, ми горілки купимо». Кажу — не вистачить, ідіть так, що знайдете, то ваше. Вони, пам'ятаю, купили всі торти «Динамо», дуже багато, заставили ними весь автобус. А потім кажуть «ви так гарно нам розповідаєте, а давайте нам екскурсію». А я кажу, що ви знаєте, вже немає часу, я маю провести вас на обід, о третій годині. Цей випадок був дуже складним.

Але всяке буває. Буває таке, що велика група, а з ними легко працювати. Усі люди такі позитивні. Буває, що хтось прийде, і я розумію, що щось не те.Та з досвідом я вже навчилася таку людину знаходити й працювати на неї. І, до речі, у мене був дуже великий досвід працювати з дитячими групами. Я вже знаю, що потрібно знайти найбільш активного і встановити з ним контакт. Ще буває складно, коли люди приходять з зовсім маленькою дитиною, яка заважає слухати всій групі.

Раніше ви казали, що у вас є учні, яких ви навчаєте професії гіда. Як складається їх шлях у професії?
Не всі, хто вчився, стали гідами. Але з кожного випуску дві або три людини, все ж таки, працюють. Наприклад, Алекс Фішер (псевдонім Олександра Вознюка, ред), гід і креативний директор «Капітан Київ», це мій улюблений учень. Він просто молодець. Це талант, це креатив. Також гіди Андрій Кучеренко, Міла Кононова, Валентина Прибиткова — це теж мої учні. Були у мене люди, які для себе вчилися. І ось вони з задоволенням проводять екскурсії на своїх фірмах. І я вважаю, що вони теж дуже великі молодці. І майже з усіма своїми учнями я підтримую контакт.

Повернемось до сьогоднішніх реалій. Розкажіть, як це — проводити екскурсії Києвом під час війни?
Складно. Я поїхала на два тижні в березні. І тоді люди стали мені писати: «Коли ви повернетесь? Ми хочемо гуляти». Коли я повернулась, люди вже чекали. І ось фірми всі ще не працювали, а ми вже гуляли. Гуляли під сиренами, під тривогами, навіть було чутно деякі вибухи були. А люди ходили. Я шукала бомбосховища, місця, куди можна сховатися. Але люди казали, що хочуть ходити на екскурсії, бо неможливо в цьому жаху постійно знаходитися. А потім всі стали повертатися, почало ще більше людей записуватись. Бо зараз це доступна розвага, а людині потрібно перемкнутися. Є у мене навіть одне дуже красномовне фото, на якому я йду під час екскурсії крізь протитанкові їжаки.

Коли ви поїхали в Чернівці, не було у вас думки залишитись і проводити екскурсії там?
Я приїхала тоді туди вперше. Мені просто сподобалося місто. Щоб якось відволіктися, я дуже багато ходила. Під час прогулянок ловила себе на думці, що там і там я б зробила так, а там я б зробила по-іншому. Якби я залишилася в Чернівцях, я б створила там декілька екскурсій. Але я дуже сумувала за Києвом, тому швидко повернулася, і не жалкую ні краплі.

Окрім Чернівців та, звісно ж, Києва, у якому б ще місті України або світу ви хотіли працювати гідесою та створити авторські екскурсії?
Це Крим. Для мене взагалі це така ностальгія. Я його обожнюю. Коли я ще в бюро працювала, дуже багато спілкувалася з кримськими екскурсоводами. Тоді я собі малювала, що б я провела, як би це було. Крим був моїм місцем сили. І у 2014 це був і мій особистий великий біль. Також я дуже люблю Париж, там я б знайшла, що робити. Щось придумала б і у маленьких італійських містечках. Я бувала там неодноразово. Там свій колорит. Ці вузенькі вулички, ці площі. Я багато думала, що можна було б там придумати, мабуть, навіть театралізоване.

Назвіть свій ТОП-5 найулюбленіших місць Києва.
Як складно. Їх дуже багато. Я люблю Андріївську церкву. Вона перлина Києва. Також я люблю київські дворики. У мене є улюблений, на Подолі, він такий подільський-подільський. Знаходиться неподалік від Поштової площі. Потім у моєму топі Володимирська гірка. Я можу гуляти там годинами. Наступне місце — площа Франка. Іноді я сідаю, дивлюся на Яковченка, на фонтан, уявляю ставок, який там був. Мені подобається там знаходитись. Також люблю пам'ятники з гумором, як, наприклад, пам'ятник Проні, пам'ятник Паніковському. Я живу на Оболоні і не можу не додати сюди Оболонську набережну.

До речі, я зробила екскурсію по Оболоні. Повинна була зараз її проводити, але війна. Пам'ятаю, коли це жахіття почалося, а Оболонь здригалась від вибухів, я стояла біля пам'ятника Архангелу Михаїлу й розповідала про Євграфа Крутня, льотчика. Я стояла розповідала, а навколо вибухи. Чоловік мене записував і потім я виставила це відео у Фейсбуці. А люди пишуть:«Ну так, гіди є гіди, нічого їм не завадить, ніякі вибухи, робити свою роботу».

Куди б ви порадили сходити людям, які нещодавно переїхали до Києва?
Спочатку я б порадила подивитися на історичні місця Києва. Це Лавра, це Софія, це Хрещатик, це центр. Але моя така думка, що неможливо відчути місто, не прогулявшись двориками. Я з задоволенням показую їх людям. Бо сама людина навряд чи зайде, це для неї таке чуже, незрозуміле. Але, подивившись на київські історичні місця, я обов'язково порадила б піти на екскурсію двориками. Я впевнена, що після цього вони будуть фанатами Києва.

А куди б порадили сходити киянам у 3-му поколінні, людям, які знають місто від а до я?
Це теж дворики. Бо дворики це й спогади. Приходять люди мого віку, які пам'ятають те, що пам'ятаю і я. Іноді починаємо спілкуватися, і хтось каже: «А зараз тут не так, а колись було по іншому». А я кажу, що у мене є фото, як раніше було. Відразу спілкування стає таким теплим. Люди згадують своє дитинство, юність. А дворики змінюються, хоча є й такі, що якось затримались, як мій улюблений дворик на Подолі. А ще порадила б прогулятися київськими парками. Це й спогади, це історія, це й наша київська краса.

Якби у вас була можливість познайомитися з якимось героєм з ваших екскурсій, то якого б героя ви обрали?
Найперша в голову приходить Манюня. Я б з нею б поспілкувалася. Чому так? Яка вона? Бо дуже цікава постать. А ще б з Емілією Львівною Праховою, в яку був закоханий Врубель. Мене цікавить такі неординарні жінки. І з Емілією Львівною ой би як поспілкувалася, розпитала б її про Врубеля, про Котарбінського, про її життя, як вона співпрацювала з Ференцом Лістом та багато ще чого.

Якби у вас була можливість потрапити в минуле та прожити в ньому 1 рік, то в який період в історії Києва ви хотіли б потрапити?
Литовсько-польський. Про нього мало що відомо. Я копаю, знаходжу потрохи. Я б потрапила у час, коли був замок у нас на пагорбі й коли магістрат був поділений. Ось там би я б хотіла розібратися. Бо я знайшла інформацію і моя учениця й колега Міла Кононова розказувала, як турніри на честь прекрасної дами проводили у замку колись Було б цікаво подивитися.

P.S. Світлана ніколи не розкриває своїх найексклюзивніших історій, тому, аби повністю відчути її особливий стиль і так само закохатися в Київ, варто лише завітати на одну з її екскурсій.